Розвиток світового суспільства, загально політичні і економічні тенденції, та поглиблення глобалізації дедалі більше формують передумови для суттєвого перегляду поглядів на національну безпеку та її основні напрямки.

В сучасній політичній, політологічній та міжнародній полеміці дедалі гучніше лунають думки про розвиток інформаційного суспільства, про необхідність підвищення рівня інформаційної захищеності держави, важливість інформації в сучасному суспільстві, тощо.

В той же час більшість поглядів на розвиток інформаційних технологій, захист національних інтересів, інформаційну безпеку держави походять з часів холодної війни та залізної завіси.

Одночасно зростання питомої ваги інформації в майже всіх сферах життєдіяльності людини надають можливість говорити про входження в нову інформаційну епоху. Питання національної безпеки нерозривно пов'язані із врахуванням інформаційних складових. Таким чином однією з найважливіших складових національної безпеки є інформаційна політика держави, яка в свою чергу створює умови для належної присутності держави на світовій арені.

Важливою складовою участи держави в сучасному глобальному світі є її адекватне інформаційне представлення, здатність до наповнення власного інформаційного поля а також до продукування експортного інформаційного продукту.

Інформаційне поле країни наповнюються не залежно від того в достатній мірі виробляється національний інформаційний продукт чи ні, наповнення інформаційного простору держави та задоволення інформаційних потреб населення бізнесу тощо обмежується виключно можливостями інформаційних мереж.

Необхідною умовою існування суспільства є наявність інформаційного простору, в якому накопичуються суспільні знання, регламентуються суспільні відносини між особистостями, спільнотами та країнами. Всесвітній інформаційний простір є композицією інформаційних ресурсів, які утворені, окремими державами, міжнародними організаціями, регіональними спільнотами, транснаціональними корпораціями, релігійними та культурними течіями, збоченнями різного ґатунку, кримінальними та терористичними угрупуваннями тощо.

Наразі, збільшення народонаселення, розподіл і спеціалізація виробничих відносин, урізноманітнення номенклатури комплектуючих виробів, товарів і послуг вимагають нових інформаційних ресурсів, вичерпують наявні можливості суспільства реєструвати нові реалії та взаємини, що виникають на тлі суспільного розвитку. Без надбудови і модернізації інформаційних технологій суспільство наражається на інформаційну кризу, головними ознаками якої є консервація суспільних укладів, стабілізація урізноманітнення суспільних відносин, централізація управління і розподілу ресурсів, обмеженість номенклатури уживаних товарів і послуг, сировинна спрямованість експорту, рівність у зубожінні більшості громадян, значне майнове розшарування населення, соціальна маргіналізація працездатного населення .

Держави, що не спроможні утримувати стан інформаційної безпеки власного інформаційного простору на рівні розвинутих країн, опиняються у несприятливих умовах, насамперед у міжнародних конкурентних змаганнях за розподіл ринків, ресурсів, добробуту власного населення тощо. Як свідчить історія, навіть потужні у минулому імперії, зникли з сучасної мапи саме через неспроможність ефективного управління на власній території, недовідність власного інформаційного простру новим потребам.

І навпаки, широке запровадження новітніх інформаційних технологій є необхідною умовою економічного зростання окремих країн і навіть континентів. Наприклад, середньовічному ренесансу Європи сприяло в першу чергу запровадження книгодруку, як революційної на той час інформаційної технології просування знань на більш широкий загал та законодавчому унормування суспільних відносин.

Це особливо гостро відчувають країни третього світу, намагаючись привернути увагу до загроз глобального дисбалансу між "інформаційно багатими" та "інформаційно бідними" країнами. Президент Південної Африканської Республіки Нельсон Мандела ще 1995 р. у промові на церемонії відкриття виставки "Телеком 95" в Женеві відзначив: "Подолання розриву між "інформаційно багатими" та "інформаційно бідними" країнами є вирішальним для подолання економічної та інших нерівностей між Північчю і Півднем, а також для поліпшення якості життя всього людства [...] Але реальність сьогодення - це те, що технологічний розрив між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, швидко збільшується"[1].

Традиційно інформаційна безпека розглядається спираючись на такий порядок переліку об'єктів інформаційної безпеки: "особистість, суспільство, держава"[2]. Виходячи з цього ми розглядатимемо поняття "інформаційна безпека" саме в широкому розумінні цього концепту, розмірковуючи і про мінімізацію рівня загроз комунікаційним та інформаційним правам і свободам людини[3], і про базові інтереси і національні цінності держави.

Сутність цього переходу полягає у тому, що "інформація у різних видах і формах стає найважливішим виробничим ресурсом, який дає змогу економити всі інші види ресурсів, а стрімко зростаючі технічні можливості інформаційно-комп'ютерних технологій, систем і мереж є головним каталізатором швидкого розвитку і широкого впровадження в різні галузі економіки наукоємних, екологічно безпечних енергозберігаючих і ресурсозберігаючих технологій"[4]. Також слід додати, що нові інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) набувають пріоритетного значення самі по собі, перетворюються на найсуттєвіший компонент економічної і фінансової сфери[5]. Вони стають вирішальними й в усіх інших сферах, включаючи ідеологію, політику, науку, освіту, культуру, релігію, а також, - що є прикметним саме для інформаційного суспільства, - владно втручаються у приватну сферу людини.

Хотілося б, між тим визначити загальні засади інформаційної присутності держави в сучасному світі, та основні напрямки по захисту національних інтересів інформаційній сфері. Та показати важливість саме інформаційних технологій як головної компоненти національної безпеки в найближчому майбутньому.

Законом України [6] визначені основні типи загроз в інформаційній сфері:

• прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;
• комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;
• розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;
• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Інформаційну зброю здебільшого розглядають, як сукупність технічних, організаційних, політичних і подібних засобів, за допомогою яких реалізуються інформаційні загрози.

Негативні впливи втручання закордонних держав на інформаційний простір можна сгрупувати в чотири основні типи:

• засоби впливу на інформаційну інфраструктуру;
• засоби розвідки, отримання інформації з інформаційних, телекомунікаційних і подібних систем;
• засоби впливу на інформацію, яка обробляється в інформаційних системах, наприклад, на програмно-математичне забезпечення цих систем;
• засоби впливу на суспільну свідомість[7].

Безпосереднім результатом негативних інформаційних впливів є перекручення інформації, що призводить до пошкодження чи деформації інформаційного середовища держави і інформаційних ресурсів, неможливості функціонування важливих державних, виробничих, наукових, фінансових систем і веде до втрати національного інформаційного суверенітету[8].

Нарешті, до інформаційної безпеки слід віднести і забезпечення права фізичних і юридичних осіб, всього населення своєчасно отримувати повну інформацію. Реалізація права на доступ до інформації із різних джерел можлива тільки при розвинутій інформаційній інфраструктурі. Під нею слід розуміти єдність таких систем: виробництва і доставки інформаційних продуктів до споживача; виробництво засобів виробництва інформаційних продуктів та їх доставки; виробництво інформаційних технологій; накопичення та зберігання інформаційних продуктів, сервісного обслуговування та підготовки кадрів[9].

Таким чином, можна бачити, що як основний напрямок інформаційної безпеки держави розглядають інформаційні війни. Так дійсно не можна не погодитись, що багато держав в захисті власних національних інтересів використовують методи інформаційних війн та інформаційних спец операцій, більш того ми можемо стверджувати про зростання обсягів таких дій, та вдосконалення методів, за яками вини здійснюються. В той же час маємо наголосити, що загальний обсяг інформації (даних) в сучасному світі дедалі збільшується і зростає він за експоненціальним законом. Зростають також швидкості передачі інформації і відповідно її обсяги з якими доводиться працювати. На цьому тлі частка так званих інформаційних війн в загальному обсязі інформаційних процесів зменшується за тим самим експоненціальним законом.

Інформаційні потоки і їхні напрями в еру інформації стали вирішальними факторами світового порядку. В інформаційну еру інформаційна рівність має таку ж вагу, як політична, економічна та воєнна влада. Така супердержава, як США, розглядає глобалізацію у сфері інформації і комунікації як наріжний камінь своєї зовнішньої політики. "Для Сполучених Штатів головною метою зовнішньої політики інформаційної доби повинна бути перемога в битві світових інформаційних потоків, домінування над радіохвилями, як колись Велика Британія правила морями"[10]. Визнаючи, що в сучасному світі є різні інформаційні потоки, американський політик Д.Роткопф, котрий сповідує ідею світового культурного панування США, зазначає, що вони домінують в глобальному русі інформації та ідей: "Американська музика, американські фільми, американське телебачення, американське програмне забезпечення є настільки домінуючими, настільки продуманими і настільки очевидними, що тепер вони доступні, можна сказати, всюди на Землі. Вони впливають на смаки, життя та прагнення по суті кожної держави-нації[11]. Американський політик доходить промовистих висновків і аналогій: "Так само, як Сполучені Штати є єдиною воєнною супердержавою, вони є єдиною в світі інформаційною супердержавою"[12].

В межах вище названого пропонується ввести поняття інформаційна потужність держави - тобто здатність держави до заповнення власного інформаційного простору та впливу на інші країни

Наступні кроки розвитку вже глобального інформаційного простору поки що не визначені остаточно. Потенційна ємність новітнього інформаційного простору поки що суттєво перевищує наявні можливості суспільства по його змістовному наповненню та контекстній структуризації. Гальмівною властивістю сучасного інформаційного є скоріше його гігантськи обсяги та гетерогенність фізичної реєстрації. Це обтяжує процедури пошуку необхідної інформації її аналітичної обробки, вилучає у споживачів все більше часу і зусиль що часто зводить нанівець потенційні можливості новітніх інформаційних технологій.

Тобто виникає комплексна проблема розробки нових принципів актуалізації національного інформаційного простору, зокрема фактографічного ґатунку, з унормованим сенсом, достовірністю, періодичністю і щільністю для розв'язання задач обліку, прогнозування, оптимального планування тощо. Для цього потрібні концептуальні цілеспрямовані зусилля держав щодо переводу сучасного інформаційного простору з засад масмедійного звалища, розваг і просування реклами у суспільну свідомість на засади точного механізму управління, автоматичного посередника кожного з кожним. Закон України Про основи національної безпеки. .

Це дає змогу висунути гіпотезу про те, що чим далі, тим більше інформаційна безпека ставатиме важливим структурним компонентом усіх інших сфер національної безпеки і в цілому вирішальним фактором системи національної безпеки держави, навколо якої вона утворена.

Необхідність забезпечення інформаційної безпеки зумовлюється, по-перше, потребою забезпечення національної безпеки України в цілому, по-друге, існуванням таких загроз інформаційній сфері країни, які можуть завдавати значної шкоди загальним національним інтересам, по-третє, врахуванням того, що за допомогою інформації можна впливати на зміну свідомості і поведінку людей. Завдання інформаційної безпеки це створення системи протидії інформаційним загрозам та захист власного інформаційного простору, інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів держави [13].

При дослідженні інформаційної діяльності держави важливе розуміння балансу співвідношення компонентів інформаційних систем - обладнання, програмного забезпечення та власне інформаційного наповнення., бо дуже часто, розуміючи провідну роль, яку відіграють провідні гравці в інформаційному полі як державні так і бізнес імперії (CNN, BBC, America Online Тіme Warner, Microsoft, Yahoo!), спостерігаючи контроль медіа-корпорацій в царині ЗМК, більше уваги необхідно приділяти мехвнізмама наповнення інформаційного простору понад засобами передачі та обробки інформації (тобто фізичними компонентами комунікаційної системи), в той же час роль програмних компонентів також є суттєвим компонентом у всьому процесі виробництва і дистрибуції повідомлень і їхнього впливу на масову свідомість. Х.Моулана підкреслює в ряді своїх праць[14], що абсолютна суверенність у формуванні та розповсюдженні повідомлень забезпечується тільки тоді, коли держава контролює і інформаційні канали, через які повідомлення розповсюджуються, і необхідні механізми та технології для для ефективної дистрибуції повідомлень.

В той же час, Характерною рисою поточної української політики у сфері інформації є те, що в ній акцент робиться на інформаційній безпеці. Зусилля суб'єктів інформаційного поля зосереджуються на розробці систем захисту від інформаційних експансій, а не на розробці власних конкурентноздатних інформаційних продуктів. Принципи інформаційної безпеки зумовлюють осмислення розвитку інформаційної сфери у категоріях " свій - чужий", "вони-ми", "ворог - друг". Тобто нормативні документи на перший план ставлять обмеження, а не сприяння, контроль, а не свободу, дозвіл, а не вибір. Отже, запорукою продуктивної участі України у глобальному інформаційному середовищі є зміна засад інформаційної політики.

В розрізі вище викладеного пропонується переранжувати складові інформаційної безпеки держави.

Перша і найважливіша, це обсяг інформаційного продукту, що виробляється в державі і державою.

Друга, це здатність мереж витримувати зростаюче інформаційне навантаження

Третя це можливість держави керувати розвитком вироблення та розповсюдження інформації.

Четверта, це можливість доступу народонаселення до усіх можливих інформаційних джерел, а також відкритість більшості з них.

Національне інформаційне поле складається з усіх інформаційних джерел які споживає населення країни, а також нерезиденти, що володіють мовами держави та мають доступ до інформаційної продукції національного виробництва.

Як можна бачити традиційно інформаційний аспект національної безпеки здебільшого розглядався як необхідність захистити інформацію від витоку, або захистити національне інформаційне поле від впливу інших держав. В сучасному світі і те і інше є надскладними завданнями, які мають свій розв'язок в декількох окремих випадках.

Загалом на нашу думку в сучасному світі, основною діяльності держави в інформаційному полі (як власному так і світовому) є створення умов для вироблення у власному інформаційному просторі надлишкового і якісного інформаційного продукту, що мав би витісняти зовнішні інформаційні інтервенції, а в ідеальному випадку ще й мав вплив на споживачів інформації з інших країн.

Сучасна демократична держава має 3 основні важелі впливу на власний інформаційний простір 1. безпосередній - вироблення інформаційного продукту державними джерелами інформації, 2. ринковий - застосування ринкових інтервенцій в інформаційному просторі. 3. адміністративний - адміністративно правове регулювання продукування та імпорту інформації в національному інформаційному просторі.

В той же час сучасний стан української держави свідчить про 3 ключові проблеми національного інформаційного простору, нерозвиненість мереж передачі інформації, обмежена кількість джерел інформації, низька розвиненість інформаційного бізнесу.

Рішенням на сьогоднішній момент є ринкове стимулювання розвитку мереж, законодавче впорядкування поведінки гравців в інформаційному просторі держави, та заохочення усіх причетних до вироблення власного інформаційного продукту.

Основними напрямками діяльності держави у сфері суспільних інформаційних відносин є:

• забезпечення права на достовірну, повну та своєчасну інформацію, свободи слова та інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі, недопущення втручання в зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, крім випадків, визначених законодавством відповідно до Конституції України;
• збереження та вдосконалення вітчизняного національного інформаційного продукту та технологій, національно-духовних та культурних цінностей України;
• інформаційна та національно-культурна ідентифікація України у світовому інформаційному просторі;
• всебічна державна підтримка та розвиток ресурсів науково-технічної продукції та інформаційних технологій.

Для захисту національного інформаційного простору та ресурсів мають використовуватися адекватні методи і засоби, які базуються на відповідних сучасних інформаційних та інформаційно-аналітичних технологіях, а саме:

• правове регулювання та контроль;
• економічне (податкове, тарифне, митне тощо) регулювання та контроль;
• державне ліцензування та сертифікація суб'єктів національного інформаційного простору України, об'єктів інформаційної інфраструктури;
• технічний та програмний захист.

Ці заходи повинні супроводжуватися застосуванням дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності за порушення, що містять загрозу інформаційному суверенітету та інформаційній безпеці України, її національним інформаційним ресурсам, та науково-технічній інформації, як її невід'ємній складовій частині.

В Україні всі види інформаційних технологій, їхнього виробництва та засоби забезпечення цих технологій становлять спеціальну сферу діяльності, розвиток якої визначається державною інформаційною політикою та Національною програмою інформатизації. Визначення завдань Національної програми інформатизації, пріоритетних напрямів розвитку інформатизації, обсягів, джерел і порядку їх бюджетного фінансування покладається на Кабінет Міністрів України і щорічно затверджується Верховною Радою України[15].

Тому, можна зробити висновки, що актуальність та необхідність формування відповідних організаційних та правових засад побудови національного інформаційного простору, його сучасної технологічної підтримки визначаються наступними цілями:

• подальше зміцнення інформаційної безпеки України, загалом її національної безпеки за рахунок більш ефективного використання національного потенціалу;
• підняття рівня і значення вітчизняного інформаційного продукту та технологій, національних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційної інфраструктури України у відповідності до її національних інтересів на засадах державного суверенітету України;
• упорядкування інформаційних відносин у національному інформаційному просторі України, особливо зміна співвідношення розповсюдження в країні вітчизняної та зарубіжної інформаційної продукції та інформаційних технологій на користь вітчизняних;
• державна підтримка вітчизняних суб'єктів національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної та духовної, культурної ідентифікації України в міжнародних інформаційних відносинах, піднесення міжнародного авторитету вітчизняного інформаційного продукту та технологій, його виробників.

Утворення потужного, привабливого та прагматичного національного інформаційного простору, як головного аспекту присутності держави в світовому інформаційному просторі, має стати стратегічним і амбіційним політичним завданням інформаційної безпеки України та захисту її національних інтересів. Саме розвиток інформаційної потужності держави, який стосується загальнодержавного рівня, має трансформуватись зі стану національної ідеї в програмні документи внутрішньої політики сучасної постіндустріальної країни. Парадигмою такої концепції подальшої розбудові національного інформаційного простору є особливе сприяння зростанню добробуту, іміджу успішності тих прошарків середнього класу, які працюють у сфері новітньої інформаційної індустрії, програмного забезпечення, створення інформаційного контенту тощо. Досягнення цієї мети має забезпечувати не лише досконале законодавство, раціональна податкова політика, структурна і технологічна модернізація виробництва, а, в першу чергу, поліпшення якості і розширення номенклатури інформаційних послуг, які держава надає своїм громадянам.

Цей рух має бути підкріплений розвитком людських ресурсів, що здатні відповісти на вимоги інформаційної доби. Кожен повинен мати можливість доступу до інформації та систем телекомунікації Всі громадяни повинні мати можливість набувати й удосконалювати ІТ- грамотність та навички шляхом освіти й по життєвого навчання. Необхідно дедалі обладнувати комп'ютерами з підключенням до Інтернету школи, класи й бібліотеки, готувати викладачів з ІТ та засобів мультимедіа. Важливою складовою є підтримка малого та середнього бізнесу, індивідуальних підприємців й допомоги їм у приєднанні та ефективному використанні Інтернету. Потрібне створення умов з використання ІТ для надання громадянам протягом усього життя можливостей для творчого навчання, особливо тим, хто інакше не мав би доступу до освіти та професійної підготовки.

Інформаційні технології відкривають величезні можливості для становлення й розвитку економік. Країни, що досягли успіху і нарощувані власної інформаційної потужності, можуть сподіватися подолати перепони, що звичайно виникають у процесі розвитку інфраструктури, та вирушити назустріч ефективнішій реалізації своїх цілей, на зразок скорочення бідності, охорони здоров'я, покращання санітарних умов, удосконалення освіти, а також використання усіх переваг сучасного світового досвіду використання інформаційних та комунікаційних технологій.

[1] Towards a World-Wide Information Society // Media Development, 1996. - № 2. - P. 9.

[2] Белов А. Информационная сфера национальной безопасности // Зеркало недели. - 4 сент. 1999 г. - С. 6.

[3]. Зернецька О.В. Глобальна комунікаційна політика і демократичний розвиток // Дослідження світової політики: Зб. Наук. пр. Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - К., 2000. Вип. 9. - С. 3 - 9; Білорус О.Г., Зернецька О.В. Право на комунікацію // Віче. - 2000. - № 2. - С. 115-132.

[4] Панкратова Н.Д. Тенденции и проблемы развития системного анализа как научной дисциплины // Сучасні інформаційні технології та системний аналіз - шлях до інформаційного суспільства: Ювілейний зб. наук. пр. - К.: ІПСА Мін. освіти та НАН України при Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут», 1998.- С. 10

[6]. Закон України Про основи національної безпеки . ВР №964-IV,19 червня 2003 р

[7]. Литвиненко О. Інформація і безпека // Нова політика. - 1998. - № 1. - С. 47-48

[8] Лазарев Г. Защита информации в информационно-телекомуникационных системах // Національна безпека і оброна. - 2001. - №1. - С. 81.

[9] Баранов А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? // Національна безпека і оборона. - 2001. - № 1. - С. 73.

[10]. Rothkopf D. In Prise of Cultural Imperialism? // Foreign Policy, 1997, № 107, Summer. - P. 39.

[11] .Там же., р. 43.

[12]. Там же., р. 46.

[13]Задворний А. Інформаційна безпека і свобода слова в Україні / Україна: інформація і свобода слова. - К.: Молодь, 1997. - С. 723

[14]. Mowlana H. Political and Social Implications of Communication Satellite Applications in Developed and Developing Countries / Pelton J.N. and Marcellus S.S. Economic and Police Problems in Satellite Communications. - New York: Praeger, 1977. - P. 124-142; Communication Yearbook. Vol. 1. Ed. by B.D. Ruben. - New York: Brunswick. N.J.: Transaction Books, 1977. - P. 427 - 428.

[15] Морозов А., Косолапов В., Ковтун В., Колосов В., Смирнова С. Організаційні та правові засади створення національного інформаційного простору // Наука та наукознавство. 2000. - № 3. С. 34-35.